Наміб

Наміб

Наміб — приокеанічна пустеля біля узбережжя Атлантичного  океану, в  основному  в Намібії.  Вздовж  південно-західного  узбережжя  Африки вузькою  смугою  (50–130  км)  більш  як на  2100  км простяглася пустеля Наміб. Більшу частину пустелі займають високі, до 40 м і більше, піщані дюни, утворені вітром. Вітер постійно здуває пісок з вершин дюн, і здається, ніби дюни постійно димлять. За прибережними дюнами тягнеться ланцюг  довгих  вузьких  лагун.  Тут  трапляються  пени  —  солончакові западини  округлої  або  овальної форми,  дно  яких  вистелене мулом  або глиною  з вицвілими солями.

НамібЗ просуванням  у  глиб материка  біло-жовті  дюни  змінюють  забарвлення  і  темнішають,  поступово  переходячи  в  червоні. Це —  результат збільшення  вмісту  в  пісках  окислів  заліза.  Дюни  внутрішніх  районів пустелі Наміб — найвищі у світі,  їх висота досягає 300 м.

Внутрішня частина пустелі — горбисті рівнини, які східцями піднімаються вглиб материка. На сході вони обмежені Великим Уступом, який утворює крутий припіднятий край Південно-африканського плоскогір’я.

Поверхня пустелі Наміб на південь від Людериця кам’яниста.

Постійні західні й південно-західні вітри з Атлантичного  океану приносять на узбережжя насичене вологою, але порівняно холодне повітря.

Цьому сприяє холодна Бенґальська течія. Над нею нижні шари повітря охолоджуються  і  виникає  інверсія  температур:  з  висотою  температура повітря  не  знижується,  а,  навпаки,  підвищується.  В  результаті  дощі на узбережжі пустелі Наміб випадають дуже рідко, натомість густі тумани — явище звичайне, особливо восени і навесні. Тумани поширюються і на внутрішню частину пустелі Наміб, на 40–50 км углиб.

У результаті взаємодії  гарячого континентального  і  холодного морського повітря виникають міражі.

Дюна 7 висотою 383 м — найвища піщана дюна у світіКлімат внутрішньої частини пустелі Наміб континентальний. Влітку середні  температури  становлять  +25…+27  °С,  досить  рідко  досягають +30…+35  °С.  На  підвищених  місцях  взимку  трапляються  навіть  приморозки.  Різкі  перепади  температур  характерні  для  багатьох  районів пустелі.  Кількість  річних  опадів  у  центральній  частині  Наміб  мізерно мала — менше 10–12 мм. В окремі роки дощів взагалі не буває.

Поверхню  пустелі  перетинають  сухі  річища  тимчасових  водотоків, вода в яких з’являється рідко, лише після дощів. Постійні річки — Куене і Оранжева — повноводні лише в період літніх дощів. У цей час Оранжева широко розливається; річка навіть розмиває піщаний бар — підводний вал,  створений  морськими  хвилями  в  її  гирлі.  Однак  згодом  і  Куене, і  Оранжева  дуже  міліють,  причому  Куене  в  місці  впадіння  її  в  океан у цей час можна перейти вбрід, як струмок.

Приморська  берегова  смуга Намібії,  вкрита  сіро-білими  піщаними дюнами,  абсолютно позбавлена постійної рослинності.

Найдивовижніша рослина пустелі Наміб — сукулент вельвічія — не схожа на жодну із сучасних рослин. Це дерево має короткий (10–15 см) і  товстий  (до  1  м  у  діаметрі)  стовбур,  від  якого  відходять  два  щільні шкірясті  листки  завдовжки  до  3  м. Листя  тримається  протягом  усього довгого  життя  рослини  (понад  100  років).  За  допомогою  листя  рослина  вбирає  з  повітря  вологу,  особливо  під  час  туманів.  З  часом  листя розщеплюється, утворюючи довгі вузькі звивисті стрічки, за що вельвічію іноді називають «восьминіг пустелі». Та деякі дослідники вважають, що  таку  назву  рослина  дістала  тому,  що  в  складках  її  листя  нерідко гинуть  комахи,  ящірки  і  навіть  невеликі  ссавці.  австрійський  ботанік Ф. Вельвич, який першим серед європейців побачив вельвічію, назвав її «мірабіліс» — «дивовижна». Ця рідкісна рослина охороняється законом і як одна  з відмітних ознак Намібії  зображується на  її марках.

На  невеликих  прибережних  дюнах  зустрічається  й  інший  сукулент —  солоний  кущ. Це  безлиста  солянка  з міцним  корінням  з наростами.

З  їх  допомогою  рослина  добуває  вологу  з  бідного  ґрунту  і  бореться із сильним вітром. Трапляється серед дюн і чагарник нара, що стелеться по землі і зовні нагадує колючий дріт. Плоди нари, які дозрівають один раз на десять років, за смаком нагадують диню. З  їхньої м’якоті місцеві жителі печуть коржі.

Розрідженість рослинності та її ксерофільність характерні і для внутрішніх  частин  пустелі Наміб. Особливо  поширені  там  сукулентні  чагарники  і  напівчагарники —  каменеподібні  квітучі  однорічні  рослини.

Нерідко  на  поверхні  землі  видно  тільки  верхівки  їхнього  листя,  схожі на  прозоре  зелене  каміння.  Такий  ефект  створюють  наповнені  водою і  розташовані  на  верхівках  листя  пухирці.  Просвічуючи  крізь  клітини з хлорофілом (звідси і враження зеленого каміння), пухирці посилюють проникнення  світла  до  рослини  і  запобігають  перегріванню  її  жарким сонячним промінням.

Одноманітний  пейзаж  пустелі  змінюється  лише  після  дощів,  коли зрідка  на  короткий  час  вона  вкривається  килимом  квітучих  рослин.

На  цьому  фоні  особливо  похмурий  вигляд  мають  майже  позбавлені рослинності скелясті виступи  гір.

Острови  і бухти Атлантичного  узбережжя пустелі Наміб — справжнє царство  тюленів.  Це  єдине  місце  на  Землі,  де  тюлені  живуть  поблизу тропіка. Харчуються вони рибою, якої дуже багато у водах Бенґальської течії  через  багатство  планктону.  Завдяки  достатку  корму  на  узбережжі живуть мільйони птахів — бакланів, чайок, пеліканів та  ін. Краси узбережному  пейзажу  надають  фламінго  з  їхнім  біло-рожевим  оперенням.

На  узбережжі  трапляються й очкові пінгвіни, безліч перелітних птахів.

З  віддаленням  від  океану  світ  пернатих  біднішає.  У  прибережних дюнах  рідко  побачиш  фламінго  чи  пеліканів,  але  з’являється  багато ящірок,  зміїв,  дрібних  гризунів,  різноманітних  комах  і  членистоногих.

Величезні павуки церболуси полюють навіть на  дрібних ящірок. Своєрідні жучки — чорнотілки. На  їхніх лапках є відростки  і щітки з довгих волосків,  які  дають можливість жукам ковзати по піску ніби на лижах.

Життя  в пустелі  демонструє  дивовижні пристосування. Ось як, наприклад, деякі комахи добувають тут воду. Вони будують особливу систему, що  вловлює  вологу. Для цього  комахи  виходять  із  схованок  у піску,  де проводять час до настання ночі, і риють дві паралельні «траншеї» з горбиком  піску між  ними. Система  завжди  орієнтована  перпендикулярно до напряму панівного  вітру,  який приносить  із  собою  туман. Пристрій прекрасно конденсує атмосферну вологу, яку під ранок активно збирають комахи.

Інші комахи чинять простіше. У вітряну туманну ніч вони виставляють з-під піску своїх ніжки і частину тулуба. Волога осідає на кінцівках і тілі дрібнісінькими крапельками, які, з’єднуючись, стікають до рота комасі.

З великих тварин у дюнах водяться гієни і шакали, деякі з них бродять узбережжям, шукаючи  викинуту  на  берег морську  рибу. Взагалі  великі тварини  у пустелі Наміб  трапляються  дуже рідко. Останнього  лева  там убили в 30-х роках, більша ж частина великих тварин знищена в другій половині минулого століття в процесі посиленого «освоєння» природних багатств країни південноафриканськими окупаційними властями.

Поділитися з колегами або учнями?

Рекомендуємо переглянути

Коментарі

  • Facebook
  • Вконтакті