Диктант №177

Диктант №177

Славута

Літня ніч тисяча сто вісімдесят п’ятого року. Дерев’яний боярський дім у Києві. Простора кімната, сповнена книгами та зброєю.

Горить, потріскуючи, свіча. А за столом схилився над аркушем пергаменту життям умудрений, літами усріблений муж, книжник, громадянин. Далекі нащадки через багато-багато століть назвуть його геніальним поетом.

Тут, у тихому завулку, неподалік Золотих воріт та святої Софії, того вечора почало творитися чудо, творитися диво, творитися безсмертне «Слово о полку Ігоревім».

Назвемо співця Славута. Назвемо цим прекрасним прадавнім словом, поки щасливий випадок не відкриє нам його справжнього наймення.

У грізну годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор відчинив ворогам ворота на рідну землю, пролунав його могутній голос, звернутий до всіх руських князів. «Досить чвар і міжусобиць,  — сказав він, —  вкладіть у піхви мечі, пощерблені у братовбивчих війнах, загородіть ворота на Русь!»

128  слів

Поділитися з колегами або учнями?

Рекомендуємо переглянути

Коментарі

  • Facebook
  • Вконтакті